Біжать роки,дзвінки лунають,
Відлічуючи прожитих років щасливі дати.
Та стежка,що веде до храму знань,
Ніколи не повинна заростати.
З давніх часів людство вирішувало проблему передачі досвіду наступним поколінням. Цей процес відбувався як на генетичному рівні, так і в процесі навчання. Власне без нього розвиток людини, як ( homo sapiens) тобто людини розумної, був би неможливим.
Навчальні заклади в Україні з прадавніх часів були центрами духовності, творцями й хранителями національної культури. Яскравими прикладами цього є братські школи. Неможливо навіть уявити утворення України як держави, якби не існувало Острозької та Києво-Могилянської академій. Але не тільки великі міста, а й маленькі села мали потребу в грамотних людях. Тому й діяла в кожному селі школа при церкві. Дяк був тією людиною, яка навчала дітей. Про методи та організацію навчання у ній можна дискутувати, але факт залишається фактом: Українці завжди були охочими до знань. Існувала, правда, інша проблема. Адже не всі могли собі це дозволити. Роботи по господарству, відсутність одягу, взуття не давали можливості навчатися всім. Так було в Україні, так було й в Шабалинові-селі, про школу якого я маю намір розповісти.
Вирішуючи це питання одразу ж постає проблема про, що писати?
Про будівлі, але вони з часом старіють, руйнуються, і вже нічого не можуть розповісти про ті події, які відбувалися в школі. Про вчителів, але їх пам’ятають лише декілька поколінь учнів, тому важливі для одних, вони зовсім невідомі для інших. Про учнів, але їх так багато, а долі настільки складно переплетені, що потрібні томи, щоб описати всіх. Виникає бажання написати про успішних учнів, тобто тих, які досягли успіхів в бізнесі або в інших сферах суспільного життя. Але воно жодного разу не перетнули поріг школи після її закінчення, не допомогли їй у скрутні часи. Тому розповідь буде лише про деякі відомі факти, але й це буде через призму суб’єктивного сприйняття.
Розповідь варто розпочати з кінця XVI століття, коли вперше на письмове прохання жителі села, датоване 1688 роком, надійшла відповідь Ніжинського полковника Яреми Непряка: « Суплікували до нас атаман і війт, зо всею громадою Шабалинівською. : Зо Панасом Крінченком і Іваном Омеляником, козаками і обивателями Шабалинівськими. Просили нас обнемо оним позволиті на їх будущі, на рєчкє Крупке, под. селом,землю заняті і млин совєршить, для всякіє людськіє вигоди і користі, коштом і всім накладом своїм, а не мірським. На то отвічаю, що теді їх просьбє давшиє у сєбя на месте, на том урочіще млин рядіті оний уже і началі- позволілємо.»
Оскільки були люди здатні написати лист, то і певний рівень освіти в селі все ж таки існував.
Після поразки в Полтавській битві Шабалинів був переданий у володіння глухівському сотнику Маркевичу, який сам був освіченою людиною і турбувався про надання освіти своїм дітям. Більшість із них стали визначними діячами тих часів. Як церковноприходська школа скоріш за все з’явилася на початку XIX століття. Про існування церкви свідчить хрест із дарчим написом такого змісту: « Сей крест отдан в Церковь Шабалиновськую Полковником Букою 1804 года, июля,10 дня».
У цій школі навчалися діти більш заможної частини населення села. Діяли три класи по 11 учнів,але то була школа переважно для хлопчиків .У суспільстві вважалося ,що освіта жінкам не потрібна. З 1872 року в селі почало діяти однокласне земське училище. Але ці навчальні заклади охоплювали освітою дуже не значну кількість дітей. Осінь 1888 року запам’яталась жителям села тим , що генерал Попов приїхав до Шабалинова зі своєю молодою дружиною .Ця подія в перші дні викликала хіба що жваве обговорення серед місцевих жителів , та згодом набула такого значення , що односельчани пам’ятають її і до сьогоднішнього дня.
Після сірого , похмурого Петербурга Віра була у захваті від чудової Української природи. Їй дуже сподобалося село ,маєток чоловіка,що потопав у квітах,алеях,садах. Незрівняне враження на на її справили придеснянські луки.
Щоб забезпечити населення медичною допомогою, на подвір’ї Горбача Попові збудували лікарню. Цей будинок зберігся й дотепер.
Та найбільше зусиль Богдановські приклали до будівництва чотирирічної земської школи. Яків Кузьмич особисто збирав та оформляв папери у земстві. Забезпечив будівельним матеріалом, а виконували роботи фахівці з ремісничого училища. І от на свято Успіня Пресвятої Богородиці у 1891 році до школи зайшли перші учні. На чотири сім`ї був збудований гуртожиток для вчителів.
Віра Євстафіївна та Яків Кузьмич вважали. Якщо жінка матиме освіту, то і дітей навчить, таким чином безграмотність і відступить. З метою заохочення дівчаток до навчання Попові встановили дві щорічні премії по 1,5 десятини землі. Видавалися вони не найкращим, а розігрувалися за витягнутим жеребом. Це давало можливість залучити до навчання максимальну кількість дітей, адже кожна сім`я сподівалася разом з освітою отримати ще й придане. Усього було видано більше двадцяти премій, але історія зберегла імена лише шістнадцяти.
У буремні роки громадської війни школа фактично припинила свою діяльність, було не до того, але поступово життя брало своє. Для боротьби з неграмотністю у 1922 році була відкрита хата-читальня. Проблеми були із паленням. Чорнилами, папером, але робота не припинялася. І у 1923 році було відновлено роботу 7-річної школи. На той час вона налічувала 160 дітей, з них-133 хлопці та 27 дівчат. Статистика говорить сама за себе, сільський уклад життя вперто диктував свої умови, дівчатка у навчанні мали обмежені можливості. Та життя поступово рухалося вперед, воно постійно вимагало освічених людей. Тому вже у 1937 році відбувся 1-й випуск 10-го класу. Діти прагнули до знань. Учнів, які навчалися на відмінно, тоді називали ударниками і прирівнювали до активістів села. На жаль, такий стан речей проіснував недовго. У 1941 році, саме під час випускного вечора, пролунало оголошення про початок Великої Вітчизняної війни.
Роки окупації знову перетворили школу у чотирирічку. Основними предметами стали німецька мова, закон божий та математичні науки. Німці були зацікавлені у кваліфікованій дешевій робочій силі, тому чітко контролювали шкільну програму.
Вже із 1943 року відновила роботу семирічка, а у 1953 році навчання у школі знову стало десятирічним. Перший випуск 10 класу відбувся у 1956 році. Школа тоді налічувала 598 учнів,директором був Петро Олексійович Климовський. Це була винахідлива та ініціативна людина. З 1955 року почали діяти при школі кролеферма та опалювана теплиця, закладений фруктовий сад. Прочитавши в газеті, що нашому землякові Руденку присвоєне звання маршала авіації, Петро Олексійович надіслав привітання. Листування із знаменитим земляком дало свої результати. Це були два автомобілі ЗІС-5, вантажівка ГАЗ-63, перший в районі телевізор Львів 2. При школі почав діяти духовний оркестр, тому всі свята та демонстрації проходили урочисто. Був збудований інтернат на 32 місця для учнів сусідніх сіл. Значного розвитку набули спортивні ігри. Футбол,волейбол, лижні змагання, легка атлетика були основними захопленнями учнів. Школа працювала у дві зміни, бо чотири приміщення не могли одночасно вмістити всіх. У літній час учні працювали на домашніх при садибних ділянках і в колгоспі.
З 1970 року школу очолював Григорій Олександрович Акуленко. Ветеран війни, чудовий адміністратор, він вміло гуртував шкільний колектив для вирішення проблем навчального і виховного змісту. Тоді популярні були вечори інтернаціональної дружби.
У 1985 році нашу школу очолив Маздюк Павло Борисович. На той час будівлі, у яких навчалися учні, поступово приходили в аварійний стан. Постало питання будівництва нової школи , але воно постійно відкладалося чиновниками різного рівня. Павло Борисович прикладав величезні зусилля,щоб школа виглядала сучасно, була забезпечена всім необхідним.
З 1990 року шкільний колектив очолює Мороз Ольга Степанівна. Вона підтримує і вдосконалює всі ті здобутки, які були започатковані попередниками. Навчання проводилося в складних умовах. Для опалення школи збирали картоплю, пиляли шахту стійку, виживали всіма можливими способами.
У 2007 році школа отримала новий комп’ютерний клас, вихід в мережу Інтернет. Проте кількість учнів невпинно зменшується. На даний час їх 101.
Результати роботи вчителів стають помітними тоді коли у село приїздять інженери,військові, наукові працівники, бізнесмени, представники найрізноманітніших професій і всів їм путівку в життя дала школа.
